СПОГАДИ ДІТЕЙ ВІЙНИ

(ДО ДНЯ СКОРБОТИ І ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ВІЙНИ В УКРАЇНІ 22.06.2020)

Гапоненко Борис Максимович та його дружина Зоя Остапівна

       Про події воєнної пори у Валківському районі опубліковано чимало фактів, в основному це спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни. На жаль, більшість учасників бойових дій  відійшли у вічність. Але у нашому селі ще проживають люди, життя яких ви пробула війна. Вони не пам’ятають, що було вчора, але тяжкі місяці окупації врізались у їхню пам'ять назавжди. Надія Федорівна Лихо з Бурівки, Гапоненко Борис Максимович та його дружина Зоя Остапівна з Любівки, Сидорченко Віктор Степанович зі Шляху донесли нам правдиву історію окупації та визволення села.

        Почувши звістку про напад німецько-фашистьких загарбників, працездатне населення було відправлене на риття окопів та протиартилерійських точок. Окопи копали біля Пасічного, Свинарів, до ферми, на Буцьківку та Шарівку. Деякі рови залишилися до сих пір, а саме біля сільмагу, за першою хатою, де жила Векла Сергіївна. Надія Лихо копала окопи під Литвинівкою. Під час робіт бомбила ворожа авіація  і всі тікали, хто куди.

       Німці відчували себе господарями на нашій землі. Перш за все вони почали грабувати населення, забирали худобу і продукти. У Надії Лихо відібрали корову, а шестирічному Віктору Сидорченку запам’яталося, як німець на його подвір’ї cтріляв курей з автомата і чіпляв на ремінь.

        Захопивши Шарівку і навколишні села, німці встановили свій режим. Запровадили комендантську годину – після 10-ї вечора ніхто не мав права виходити з хати.

        По хуторах були призначені старости та поліцаї з місцевого населення. Вони слідкували за порядком у селі, охороняли молокозавод та переїзд, вночі відловлювали молодь, щоб відправити на примусові роботи до Німеччини.

       Поліцаї з Бурівки співчутливо ставилися до односельчан і повідомляли, коли буде облава. Надія Федорівна згадувала про те, як їй вночі довелося переховуватися   з дівчатами у люцері на полі, хоча місцевість просвічувалася прожекторами німецьких літаків. Лише з одного малого хутора Бурівки забрали до Німеччнини близько 20 чоловік.

        Німці, що залишись у селі, квартирували у селянських хатах, господарів цих хат повиганяли, вони змушені були жити по сараях та погребах. У великій хаті могло розташовуватися до семи німців. «У моїй хаті, - розповідав Віктор Сидорченко, стояв німець на прізвисько Рудий. Запам’ятався він з кружкою у руках, виглядав у вікно і грав на губній гармошці, любив акуратність і порядок. Але смішно було на нього дивитися, коли він боязко ховався за шафу, коли станцію бомбили наші літаки.

     На моїй вулиці Миру фашисти спалили три хати через те, що вони затуляли вид на панський ліс, в якому ховалися наші бійці. Поруч, вкінці вулиці Привокзальної, була німецька комендатура, де перебувало до 10 чоловік. Для розваг німці зробили там гойдалку біля високих тополь. Місцевий хлопець Володька шкодив німцям – крав у них цигарки та ковбаси, та одного разу загинув  через необережність – підірвався на гранаті.

       Місцеве населення змушували працювати на деревообробному підприємстві – заводі Духовського під панським лісом. Як розповіли нам Віктор Сидорченко та Надія Лихо, яка там працювала, на заводі займалися виготовленням будівельного матеріалу для прокладання дороги. Траса була вочевидь не придатною для перегону техніки, німці на ній буксували. На заводі розпилювали дубові колоди, варили їх у спеціальному розчині. На грунт ставили ці пеньочки, засипали піском проміжки і укатували танками. Працювати доводилося під суворим наглядом австрійців.

      Ганяли фашисти на роботу до колективного двору, так при загарбниках називалися колгоспи. Борис Гапоненко розповідав, як йому доводилося там копати картоплю, та він дременув звідти, але німець нагнав його вже вдома і так ударив, що хлопець утік до тітки і сидів у неї в окопі. 

       Били охоронці нагайками і дітей, які збирали колоски в полі.

     Жорстокості фашистів не було меж. Одного разу діти із с. Бурівки спостерігали, як німці привели до кухні вкраденого бика і застрелили. Діти два тижні ходили і плакали, як такого здорового бика вбили, а скільки людей полягло від тієї кулі.

        У селі був табір військовополонених, розташовувався він на території старої лікарні.  Там був підвал, а навколо огороджена територія  з охороною. Голодуючі полонені просили їсти, а охоронці, коли помічали, що місцеві підгодовують їх, били нагайками. Деяких із них сільські жінки виручали – виходили за них заміж. Та багато в’язнів загинуло від голоду та хвороб, про що розповідала Зоя Остапенко. Вона мала там неподалік огород і натрапляла на велику кількість кісток.

       На Шляху був табір і німецьких військовополонених, там де ферми. Приміщення, в яких утримувалися фашисти, знаходилися на місці олійного заводу. Після війни фашисти відбудовували зруйновані об’єкти та відновлювали залізницю.

      Радянським бійцям, як могло, допомагало місцеве населення. Так, щоночі до хат на Бурівці заходили бійці і їм виносили простий одяг, щоб вони могли перевдягнутися у цивільне. Та за допомогу нашим фашисти жорстоко карали. Так постраждали жителі Бурівки Олександр та Аніфат Колодяжні.  Дід Аніфат, йдучи додому, побачив біля стогу соломи розвідника, приніс йому цигарок та продуктів. Та це побачив місцевий хлопець і доніс в комендатуру. Аніфата та його сина Олександра, який лежав хворий на радикуліт у погрібнику, розстріляли. Три дні їх не могли поховати, бо через село йшов фронт.

        На Бурівці на двох вигонах стояла велика кількість військової техніки, але з Бурівки не стріляли, а навпаки, на село летіли снаряди. Про те, що село скоро звільнять, селяни дізналися, спостерігаючи за валками гречки, які переміщалися по полю – під ними сиділи наші бійці. Коли звільняли село, люди ховалися в окопах  та погребах. При відступі половину села вороги спалили.

      Любівку не палили, але дуже побомбили (тоді там було більше 20 хат).  У сусідньому селі Цибульники бомбою вбило всю сім’ю на прізвище Роєнки.   Як звільняли Любівку, селяни ховалися в Огульцях. Ідучи вздовж дороги,  бачили поранених, вбитих коней, всюди крик, плач та стогін. Зоя Остапівна розповіла про один випадок. При звільненні у село заїхала велика кількість танків. За скочили німці, та побачивши техніку, побігли через садки на Лихівку, а один німець з нагородами залишився, вирішив заховатися у них у хаті. Почав зривати із себе нагороди, ховатися під подушки. Та батько його видав нашим солдатам. Тут у селі його і розстріляли.

       Довгу колону німецьких танків запам’ятав Віктор Сидорченко. Стояла вона аж до самої Черемушної. Гармати стояли і по садках на Шляху. Коли вступили, щоб визволяти Шарівку, їм сказали тікати, бо буде сильний бій. Жителі тікали на Мерчик. Станцію і водокачку фашисти при відступі підірвали.

      Я розповіла лише невелику частину з історії окупації Шарівки та навколишніх сіл. Очевидці з болем у серці згадують ті далекі події, вони пізнали справжню ціну нашого мирного життя і закликають нас, молоде покоління, пам’ятати уроки минулого і  з усією серйозністю ставитися до власної поведінки, кожного свого вчинку, щоб своєю байдужістю, легковажністю не спровокувати страшного лиха під назвою війна.

Матеріали для ознайомлення

надані науковою співробітницею музею Ліляною Вільхівською.