Спогади про війну Надії Федорівни Лихо

(ДО ДНЯ СКОРБОТИ І ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ВІЙНИ В УКРАЇНІ 22.06.2020)

Надія Федорівна Лихо

Народилася 28 січня у с. Бурівка. Мама працювала у колгоспі ім. Комінтерну, батько у Люботині у пожежній. До війни закінчила 5 класів Великолихівської школи (була на місці сучасної лікарні). У війну на Бурівці було 35 хат.  Активно копалися окопи, протитанкові та артилерійські точки. Навколо Бурівки копали, особливо там, де ярочки, біля Бурівки. Всіх – здорових і нездорових ганяли на риття. Ми потрапили на риття окопів під Литвинівку, нам нас бомбили, тікали, хто куди. Як ідеш понад старою трасою, за школою канави збоку. Ото ми їх усі копали. Всіх чоловіків села забрали на фронт, жінки все коровами орали та волочили.

Німецький штаб був на Шляху на станції в хаті Охріменка. У нас на хуторі німці стояли у хаті Герелеса Митрофана на вигоні, там штаб їхній був. Ми жили на однім кінці хутора – під лісом, а дід Аніфат Колодяжний (по матері) з сином Олександром – на іншому. В окупацію дід жив у нас.  Тут, на низу,  німці нас не чіпали. Якось дід вирішив провідати своїх. Він був старий, допитливий, по дорозі назбирав цигарок. Під лісом його огород був, де стояла копиця соломи. У тій копиці сидів наш солдат, можливо, розвідник. Попрохав у діда закурити. Дід назбирав йому помідорів та поніс цигарок (тоді самосад курили), але тут його побачив сусідський хлопець Льонька і доніс у штаб. Дядько Сашко лежав у погребі з радикулітом. Тоді німці як прилетіли, забрали діда й дядька  й розстріляли у погрібнику. Не можна було їх поховати днів 3-4, бо великий фронт ішов.

  Колгосп при німцях діяв, робили, як і раніше, тільки німці господарями були. Німці ганяли на роботу – ремонтували дорогу, на заводі Духовського шашки варили: відпилювали дубові цурки, а ми в якомусь розчині їх варили, потім із них робили трасу, мостову. Завод Духовського знаходився під лісом на Шляху. Австрійці були там наглядачами. Як пішов у туалет і затримався, то наглядач ішов і шукав, щоб  не виляли ніде. Їжу брали з дому. Пайок давали у комендатурі, яка розташовувалася на станції, де колись була пошта, а зараз радіовузол. Попостоїш у черзі, поки пайок отримаєш.

Коменданти грабували людей. У нас забрали корову. Ми її заховали в хліві, промостили дірку, заклали сіном, та її все одно знайшли і забрали.   Брали курей, картоплю. Скрізь ходили і все брали: скільки їм потрібно і що потрібно, вони були, як хазяї.

Старостою на селі був Дмитро Йосипович Сидорченко. Що казали німці, те він і виконував: указували ловити у Німеччину, забирати місцевих на роботи і т.д. Гарного нічого не робив.

20 чоловік  із Бурівки віком 15 – 18 років відправили у Німеччину. Хлопців і дівчат викликали в комендатуру, а було, що й ловили. Були у нас поліцаї Льонька і Мишко Хихля, вони сповіщали, коли буде облава. Вночі ми ховалися у люцері за канавою.  Летить, бувало літак, лампа, а  видно, як на долоні, де ми лежимо у бур’яні. Більше уночі ловили, бо вдень мало кого застанеш.  З Німеччини повернулася моя кума Поліна Степанівна з Лихівки, дівчата Наталія, Лідія (Чурчішини їх прозивали),  Анастасія,Тетяна,  (прізвища не пам’ятаю). Мамина сестра Ольгу та двоюрідну сестру Марію Колодяжну не брали в Німеччину. У тітки Ольги якийсь наростень на руці був. Так мамин брат дядько Пилип бджіл наловить та насадить на Ольгу та Марію, то вони й негодні були, як якась комісія.

Був такий поліцай Петро Рум’янцев, то оббирав людей, хати. Ховав на Хворостовому, під соломою склад був. Кому він все відносив, невідомо, воно пропало, ні собі, ні людям. Поліцаєм ще був Михайла Яременка батько з Лихівки. Комендантський час був до 10 години вечора, а потім, щоб ніхто ніде не ворушився.

Їсти в окупацію було нічого. Німці ганяли, били дітей, які збирали колоски в полі. Мололи зерно на тертушку, мама колотила забалдуху (суп), маторженики з бур’яну пекли, з кропиви, з гнилої картоплі.  

 У мене було два брати – Павло та Віктор. Павлові  у війну  було 8 років. Ми жили біля лісу, наші хати не палили, їх зайняли німці. В лісі стояли їхні танки та машини. Як німці відступали, спалили півхутора. Ми вже як нас вигнали, відтіля йшли до діда й до баби, їхню хату спалили, то несли що в кого було.  Павлу дали торбинку пшона. Він ішов із хутора, перечепився через дріт і розсипав крупу. Ми жили у погребі в діда і баби.

Там де ми жили, наша хата і здорова поляна і зразу йде ліс. З тієї поляни за кожним кущем стояли танки й машини. І таке як через хату лісок. І там теж безкінечно стояла техніка. Там була німецька кухня, куди нас ганяли чистити картоплю. То бува корову приведуть, а то привели до кухні здорового бика, стрельнули з пістолета. Так ми дві неділі ходили туди плакати: як отакого бика куля вбила, а скільки людей від такої кулі пропало. Коли був якийсь черговий на кухні, то пригощав нас. Шнапсу давали, старші жінки пили, та колись і ми понапивалися, малі ще були. Коли нашу хату зайняли, ми перебрались у погрібник. Німці гукали нас і вечеряти. Один німець просив мене навчити його відмінювати російські слова.

Раз у лісі німці збили наш літак. Льотчик упав на гілки і вбивсь. Ми ходили дивитися, але не всіх пускали. Селяни його поховали.

Табір радянських військовополонених був там, де зараз школа. Загорожений колючим дротом, з охороною. Багато їх було. Дехто і залишився жити у селі. Жінки наші повиручали, кажучи німцям, що то наші чоловіки.  Табір німецьких військовополонених був там, де зараз корівник. Ми бігали з Бурівки міняли у німців за буряк, за шматок хліба то годинник, то ще щось, останнє віддавали, бо голодні дуже були.

Техніки багато по селу було. Ті ідуть на фронт, ті приїжджають з фронту,як на відпочинок. Гармати стояли у лісі. Танки по селу їздили по окопах, було і обвалювало їх, і людей привалювало в окопах. Не пам’ятаю чи при німцях, чи як наші вступили, кожну ніч хтось із лісу виходив, просив перевдягнутися. Люди давали якісь  куфайки. Мама Параска Аніфатівна виносила всяке лахміття.

      Братська могила була за нами між Лихівкою і … Багато там наших було побито і німців. Німці лежали жирні, побиті, а ми ходили шинелі знімали – бурки з них шили, мені червоні ботинки зняли, я ходила в них років десять. Як остаточно наші вступали,то ми спостерігали: за хутором гречка лежала, поваляна у валки. То дивимось: то один валок ворушиться, то інший – наші ховалися за тими валками.

      Чи ще в окупацію, чи вже як німців виганяли, то пам’ятаю, як дід Бортнік гнав худобу. Овець, корів гнали, що вони не повернулися. Мій майбутній чоловік Лихо Іван Андрійович гнав худобу, а тоді потрапив на фронт, прийшов контужений. Після війни вийшла заміж і переїхала на Лихівку.

Одна з бригад колгоспу була на Лихівці. Там була ферма, тримали коней, корів, овець, свиней.  Людей багато там працювало – 11 ланок по 11 чоловік. Після війни я працювала ланковою, дояркою, а також на свинофермі. З 1983 року на пенсії. Після виходу на пенсію возила трактористам обіди, працювала в столовій.  Коля Білоусов артист був. Везу трактористам обіди: я як установлюю на машину, лізу туди, ставлю там каструлі, а як привезе мене сюди додому, то кажу: лізь, Коля подавай, а він каже: чого я лізтиму, усе мені через борт повиставляє.

З Лихівки стали виїжджати люди. Село було віддалене, як по хліб треба йти, так весь день витратити. Село було на 70 хат. Зараз там нічого немає, одне кладовище залишилося. У мене хата була над яром В 1970 р. переїхала з Бурівки на Шарівку. Голова колгоспу Подоляка побудував мені хату.

Матеріали для ознайомлення

надані науковою співробітницею музею Ліляною Вільхівською.